Це мій феміністичний маніфест: історія лесбійки в лавах ЗСУ

Я з маленького міста Авдіївка Донецької області й двадцять років жила там. У мене було щасливе життя і я не думала переїздити в інше місце, тому що Авдіївка була маленьким затишним містом, де все спокійно й тихо. А якщо нам був потрібен якийсь двіж — ми їздили до Донецька.

Я була відкритою лесбійкою десь із середніх класів, а пізніше й на роботі, і перед мамою. Це всіх дивує, але я майже не стикалась із гомофобією. Я ходила на побачення з дівчатами зі старших класів, дарувала їм подарунки, відкрито обговорювала, з ким у мене стосунки. Навіть у компанії, так би мовити, «бидланів» зі мною просто про це розмовляли, ніхто агресивно не ставився, тому що я теж була частиною цієї компанії.

Після школи я вступила на факультет політології в університеті Донецька. Тоді ще я не була активісткою і не цікавилася політикою, розвитком міст чи законодавством. Аж допоки на другому курсі не пішла проходити практику до єдиного незалежного медіа в Донецьку — ось тоді мене й охопила жага до активізму.

Дуже швидко після цього почалася окупація 2014 року і я спрямувала свою журналістку діяльність проти російської пропаганди. Я висвітлювала донецький Євромайдан (Мітинг за єдність України. — Ред.), де в гарні часи було 150 людей, але на них 200 «тітушок» (В Україні збірна назва найманців. — Ред.). Вони закидували нас фарбою, вишукували людей після протестів, били в під’їздах. Поліція із цим нічого не робила, не зупиняла їх. Я була на акції, коли зарізали Дмитра Чернявського (Український громадський діяч, загинув від ножового поранення проросійськими бойовиками під час Євромайдану в Донецьку. Герой України посмертно. — Ред.).

Я дивилася на все своїми очима. Я бачила, як місто окуповують, як руйнується все, що будувалося десятиліттями незалежності. Усі дев’ять років у мені сидів цей біль, тому моя професійна діяльність була спрямована проти Росії та консервативних цінностей, які вона продукує, зокрема в українському суспільстві. Наприклад, проти консервативних ідей радикального націоналізму, тому що для мене це те саме, що Росія, тільки українською мовою.

Я також ходила на всі проросійські мітинги, висвітлювала їх у прямому ефірі, показувала, що там насправді відбувається. За це мої персональні дані й фотографії почали поширювати в проросійських групах у соцмережах, вони вказували мою адресу проживання із закликами мене знайти та вбити.

Згодом я виїхала з Донецька та повернулася до рідної (тоді ще окупованої) Авдіївки. На той час мене вже активно розшукувала окупаційна влада, вони називали мене навідницею, тому що я розповідала, де розташовуються блокпости, хто чим керує, звідки що фінансується тощо.

Одного разу, коли я намагалася вивезти в безпечне місце свою бабусю, до нас на автобусній зупинці під’їхав «бусік», звідти вийшли двоє людей з автоматами й намагалися змусити мене поїхати з ними. Я відповіла, що нікуди не поїду, бо в мене тут стара бабуся, яку потрібно відвести та посадити на потяг. Тоді один із них декілька разів вистрілив у мене перед обличчям, намагаючись залякати. Але обличчя моя не змінилося. Так я вперше зрозуміла, що в стресових ситуаціях не панікую. Я і далі сиділа й наполягала, що мені потрібно спочатку відправити бабусю, а потім ми можемо з ними їхати, куди їм треба. І вони просто поїхали! Думаю, мені допомогло те, що на зупинці було багато людей, а я — півтораметрова дівчина. Вони просто не змогли у всіх очах почати «пакувати» мене в машину.

Після визволення Авдіївки я поїхала жити в Київ. Можна сказати, що моє улюблене місто мертве. Без (досі окупованого) Донецька Авдіївка не розвивалася, робота була тільки на заводі, більшість моїх друзів виїхали. Це був просто кордон між Україною і «ДНР», який потроху знищувався російською артилерію. 

У Києві я і далі займалася активізмом, але якщо в Донецьку це були протести тільки проти Росії, то тут я почала відвідувати акції за права жінок та квір-людей. Цікаво, що в Донецьку мене намагалися залякати сепаратисти, а в Києві їх замінили праворадикали. Але після того, як тобі погрожують автоматом, нападки підлітків-радикалів викликають лише посмішку.

Я також не полишила журналістику й загалом присвятила боротьбі з російською пропагандою дев’ять років життя. Окрім цього я також працювала у відомому серед ЛГБТ-ком’юніті онлайн-виданні про права людини, ментальне здоров’я і наркополітику — Update (медіапроєкт, реалізований за підтримання української організації із захисту прав ЛГБТК+ людей «Інсайт». — Ред.).

Але Київ не став мені рідним. У 2019 році я вирішила переїхати в Маріуполь, тому що мені дуже хотілося додому — у Донецьку область. Я пробула там три щасливих роки й дуже люблю своє життя в Маріуполі. Це було дійсно спокійне європейське місто біля моря. Кожні два місяці там щось відкривалось, постійно щось ремонтувалось, реставрувалось. Ми бачили, що гроші реально вкладаються в місто.

А ще в нас був свій спейс — платформа «ТЮ» (Маріупольський артпростір, що діяв із 2016 до 2022 року. — Ред.). Це був простір для квір-людей і взагалі для всіх, хто не відчував себе комфортно у своїх сім’ях, компаніях, місті. Це було місце лекцій, вечірок, кінопоказів, воркшопів і найрізноманітнішого мистецтва. 

Декілька разів нас атакували місцеві праворадикали, розбивали все, нападали на працівників. Але згодом поліція стала захищати платформу й напади припинилися. Згодом уже все місто знало, що є така платформа «ТЮ», що там «сидять геї» і проводять свої «гей-паради» щороку. Насправді ми проводили правозахисні акції на різні теми, а останнього року була дуже крута програма для підлітків, яка притягнула багато активної молоді (Під час окупації деякі із цих підлітків були депортовані до Росії. Співробітники платформи «ТЮ» допомагали повернути їх в Україну. — Ред.).

Цей артпростір був створений такими ж переселенцями з Донецька й мені здається саме досвід боротьби зробив нас більш активними. Ми хотіли робити щось для суспільства, а не просто сидіти. Нам подобалося жити в Маріуполі.

24 лютого 2022 року я прокинулася зі своєю партнеркою о 6 ранку від дзвінка знайомого, який запитав, чи ми чули вибухи в Маріуполі. Я зайшла в телефон і в новинних каналах Telegram прочитала, що почалася повномасштабна війна. Ми без паніки встали, я пішла готувати нам сніданок, а партнерка телефонувала друзям за кордоном. Я розуміла, до чого готуватися, тому не панікувала, у мене вже були зібрані речі, «тривожна валізка».

Напевно, немає сенсу розповідати про окупацію Маріуполя. Усі вже знають, що там сталося. Опалення, вода, газ та інші комунальні послуги зникли практично одразу. Як і Інтернет та мобільний зв’язок. Там ніхто не рахував загиблих. Людей ховали у дворах, у кожному парку є кладовища, люди горіли у власних будинках. Їх ніхто ніколи не знайде.

Важко було ще й у тому плані, що я була в неї вдома, з її сім’єю, тому що в моєму дворі була військова частина. Сім’я її мене не дуже любила, тому було відчуття, що я зайва людина, а дітися мені нікуди. До 17 березня ми були в окупації, а потім дивом змогли виїхати.

Коли ми вибралися з Маріуполя, то розійшлися. Я, мабуть, не справилася зі стресом і вона теж по-іншому подивилася на наше життя і вирішила не продовжувати ці стосунки. Поки ми були там, я не відчувала підтримки й, мабуть, тому сама не могла бути підтримкою для когось.

З Маріуполя я виїхала в Запоріжжя, потім у Київ, далі був Львів, звідти через кордон у Грецію, де вже багато років живе моя мама, а після цього на кілька місяців зупинилася в друзів у Грузії, і наостанок уперше відвідала Берлін. Але вирішила повернутися в Україну. Я не хочу кудись бігти, не хочу жити за кордоном якесь інше життя, знову бути переселенкою. Ще раз! Ще десять разів. Мені вистачить сили з ними воювати.

Наприкінці літа минулого року я почала готуватися до армії. Разом із сусідом займалася спортом, позичила в друзів бронежилет і кілька годин на день ходила в ньому, щоб звикнути.

У мені накопичувалася злість на Росію і на те, що сталося в моїх стосунках. Увесь рік до того, як піти в ЗСУ, я прожила на цих емоціях, у мене не було якогось іншого життя. Мабуть, я не пропрацювала з психологом те, що зі мною сталося, ні в плані пережитого в Маріуполі, ні в плані розриву з коханою дівчиною, ні в плані того, що мої рідні міста зруйнували. Лють просто накопичувалася в мені і я вирішила, що готова йти воювати.

Не можу сказати, що я не боюся померти за Україну, тому що я хочу жити за Україну. Але я не уявляю зараз іншого життя, де я була б десь, наприклад, у Києві та працювала на цивільній роботі, ходила на побачення і вечірки. Я намагалася все це робити, коли повернулась Україну, але зрозуміла, що просто не можу, тому що мої думки завжди про війну.

Коли мене запитували, навіщо я вступаю до лав ЗСУ, я відповідала: «Хто, якщо не я». Тому що я бачила, як Київ знову живе мирним життям, з вечірками та відпочинком. Як здорові чоловіки придумали виправдання, що вони тримають економічний фронт — донатять. Донати потрібні, без них ми воювали б голіруч, але без людей війська не буде й не буде кому донатити. Війна знов стала десь далеко, коли росіяни відійшли з Київщини та Чернігівщини. У нас закінчуються чоловіки, які готові воювати добровільно, а ті, кого мобілізують, не завжди поводяться гідно: пиячать, самовільно залишають місце дислокації, кидають позиції.

Водночас багато хто з друзів відмовляли та не вірили в мене, тому що я жінка, тому що я півтораметрова і п’ятдесятикілограмова. Навіть якщо жінок беруть в армію, то бояться ставити їх на бойові посади, бояться відправляти на бойові виходи. А я не хочу, щоб мене зупиняли стереотипи, я все життя з ними боролася і далі буду, просто тепер у Збройних силах.

Щоб оформитися в ЗСУ офіційно, я ходила до військкомату протягом двох місяців — мене відмовлялися брати на контракт. Шукали різні причини, потрібна була купа документів. Спочатку хотіли мобілізувати мене як медика. Я сказала, що якщо і стану медиком, то тільки з власної волі, а не тому, що мене як жінку хочуть зробити медиком. І тільки після цього мені запропонували контракт на три роки.

Після підписання мене, нарешті, відправили на навчання. Це була в’язниця якась. Там не вчать взагалі, готують не до війни, а до армії радянського типу. Усе, що ми робили, це копали окопи, тягали щось туди-сюди, і не мали права говорити до старших за званням. Головний інструктор неодноразово на шикуванні повторював, що насправді не дуже вірить у жінок в армії та з недовірою ставиться до того, що зараз їх там багато. Ось і все навчання.

Зараз я вже приїхала у свій підрозділ. Я служу в першій окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна, у батальйоні «Дике поле», у штурмовій роті. Наш батальйон тримає позиції на Лиманському напрямку на кордоні Донецької та Луганської областей. Я солдат цього батальйону, говорити більше заборонено. Не можу сказати, що я тут на якомусь своєму місці, бо мені здається, що нікому не місце на війні. Але те, що я тут себе краще почуваю, це точно.

Звісно, усі намагаються мною опікуватися, я тут єдина жінка, але окрім цього, ставлення до мене, як до всіх. Єдине що цукерками пригощають. Насправді тут усі ввічливі та приємні люди, усі просто працюють. Але був випадок, коли в перший наряд вночі вислухала від побратима, що треба дитину народжувати, а не тут сидіти, що на позиції «баба» не потрібна. 

Про свою орієнтацію я не розповідала, але один із побратимів, з яким ми снідаємо, обідаємо і вечеряємо за одним столом, знайшов мене у Twitter. А в мене там квір-фемінізм і всі діла. Мені було дуже ніяково, але він виявився нормальним чуваком, він ще й підписався на мене. Тобто не всі тут гомофоби, він не припинив спілкуватися зі мною від того, що побачили в мене у Twitter.

Була й інша історія. Я сподобалася одному хлопцю і він попросив у мене Instagram. Потім якось серед ночі прийшов і покликав на чай, а там запитав, чи належу я до ЛГБТ. Я йому чесно відповіла. Це не те, що я всім розповідаю, але брехати й заперечувати теж не буду. Це був мій перший камінг-аут тут і я страшенно хвилювалася, чекаючи його відповідь. Перші його слова були: «Хлопці будуть у шоку», я кажу: «Так, вони будуть у шоку». Всю ніч я не могла заснути й не розуміла, що буде завтра, якби він комусь розповів, про це говорила б уся рота. Але він виявився порядним, ми й далі нормально спілкуємося, тренуємося і товаришуємо.

Головна думка для всіх читачів — мститися росіянам хочуть не нацисти, як вважають деякі за кордоном, а звичайні Українці, яким просто набридло бути жертвами. Я хочу помститися за все, що росіяни зробили з нашою країною, з її людьми, за всі зламані життя моїх друзів і моє власне.

Дев’ять років ми з друзями мріємо, як повернемося до Донецька, як гулятимемо набережною Кальміусу (Набережна в центрі Донецька. — Ред.). Зараз це відчуття стало дуже реальним і воно мене підтримує. Головне залишитися в живих і після перемоги не дати, щоб наша країна стала військовою диктатурою або не пішла консервативним шляхом.

Тому мені важливо показати, що ЛГБТК-люди — це такі ж люди, такі ж українці, які готові покласти своє життя. Що жінки готові покласти своє життя, що це не тільки чоловіча справа, а це справа кожного. Це мій феміністичний маніфест. Я тут захищаю цінності свободи та рівних прав для всіх. Може хтось тут воює за щось інше, але я воюю за це.

Ця стаття була написана за підтримки Unit.