«Знайди власну точку напруги й точку насолоди. Довіряй обом»

Як фотографія стала пристрастю та буденністю

Я виросла на півночі України, у місті Шостка (Приблизно 60 км до кордону з Росією. — Ред.), де колись працював завод із виробництва кіно-, фото- та рентген-плівки «Свєма». На цьому заводі працювало близько п’ятнадцяти тисяч людей, кожен третій резидент міста. Серед робітниць була й моя бабуся, вона була різальницею магнітних стрічок. Її чоловік, мій дід, з яким я не встигла познайомитися, захоплювався фотографією. Цікавився тогочасними моделями апаратів, мав «Сокіл», «Зеніт», «Любитель», навички з тонкої хімії та кухонну лабораторію для прояву та друку. Він фіксував життя родини в 60–70 роках у Шостці, Новгород-Сіверському та сусідньому селі, де мешкала частина родини, і створив велику частину сімейного архіву.

Фотографія була частиною побуту моєї мами — «Зеніт» дістався їй у спадок від батька. Вона з юності фотографувала друзів, свята, подорожі на південь та просто дні, коли був настрій. Тепер цей «Зеніт» у мене. На нього я зробила більшу частину плівкових фото.

У підлітковому віці фотографування часто виникало як спосіб проводити час із коханою подругою і як інструмент дослідження власного дорослішання. Через цей процес я, ймовірно, намагалась естетизувати простір депресивного міста — колишнього промислового центра, хворобливі стани підліткової сепарації, індивідуалізації, заперечення. Дочірній бунт, розкіш крайнощів.

 

Разом із подругою ми блукали околицями напівзруйнованої «Свєми», «Хімреактиву» та інших розтрощених промзон, і «всеядно» фотографували на все, що фотографує: частіше на телефони, інколи на плівку.

 

Коли я передивляюсь ці фото, розумію, що ми будували власне місто всередині, у якому вели діалог, зрозумілий тільки нам двом. І відчуваю ніжність до міста, у якому минула моя юність.

 

Спочатку мене приваблювала премодерністська естетика, яка спиралася на грецькі традиції: надлишкова манірність, вільна любов та вільний час. Мені подобалися Джулія Маргарет Кемерон, Альфред Стігліц, а згодом Франческа Вудман, Ірина Іонеско й Нен Голдін. Коли мені було п’ятнадцять, дуже вразив альбом Голдін «Балада про сексуальну залежність». І майже одночасно «Орландо» Вірджинії Вулф та «Парадоксія» Лідії Ланч. Премодернізм зустрівся з нігілістичним постпанком, і суперечності органічно поєдналися. Я відчувала себе закапсульованою в нуарі власної депресії та розкоші крайнощів.

 

Чому аналогова фотографія? 

«Зеніт» довгий час був єдиним моїм фотоапаратом. За останні два роки я придбала також Canon і Olympus старих моделей. Взимку отримала Instax у подарунок.

 

Аналогова фотографія дає менше шансів ставитися до зображення споживацьки, бо кількість кадрів обмежена, і дещо виховує терплячість. Це корисна думка, яка допомагає виокремити важливіші зображення. До того ж плівка, проявлення та сканування — це дорого, що теж обмежує. Проте я практикую надлишковість кадрів і завжди багато дублюю.

 

Плівка капсулює фото та множить ефект ностальгії, а також є матеріальним протезом пам’яті, який допомагає втриматись у світі.

 

Про ностальгію

Щоразу, коли відбувається фотографія, я знаю, що в майбутньому буду сумувати за цим теперішнім. Я відчуваю передчасну ностальгію і меланхолію. І знаю, що ностальгія передбачається в майбутньому. Такий феномен циркуляції болі.

 

Фотографія є компромісом між тим, що я бачила й тим, що вийшло в результаті. Я часто відчуваю докір, коли дивлюсь на фото, бо думаю, що треба було зробити це інакше. Але це самоошук — інакше не було, це була я і це були ми. Стаючи минулим, знимка набуває певного відчуття таїнства. Чим глибше минуле, тим інтенсивніше відчуття.

 

Зв’язок з українською історією фотографії

Я зрідка беру участь у виставках, зрідка друкуюсь у самвидавах. Мої фотографії — практика ведення побуту. Але я ціную запрошення до публічності.

Про українську фотографічну історію дізналася набагато пізніше, ніж про будь-яку іншу. Але дуже поважаю її. Особливо роботи Олександра Чекменьова та Бориса Михайлова.

Також подобається Віль Фургало. Маю дуже ніжні стосунки зі Львовом, де зараз мешкають майже всі, кого я любила й люблю. Там я провела свій останній рік перед повномасштабною війною. Моє життя було надлишково богемним, я була надзвичайно закохана. Ми збиралися вдома, пили вино, фотографували одна одну, інтимне ставало спільним і навпаки. Це був час неможливої легкості, пристрасті та краси. Я досі ношу жаль за тим часом.

 

Повномасштабне вторгнення я зустріла в Шостці, наприкінці березня дісталася Львова.

 

У квартирах міста стало дуже тісно, я жила в кімнаті з парою друзів-фотографів — Анею Никитюк та Глєбом Ященком . В іншій кімнаті жили ще чотири переселенці з півночі. Усе, що хтось робив, було дещо публічним, навіть якщо це не мало на меті таким ставати. Ми багато фотографували та фільмували одне одного. Інколи зі мною залишалася моя жінка. Разом снідали, приймали ванну, спали та кохалися.

Наприкінці червня ми зібрали все, що назнімали за час весни, та зробили квартирну виставку під назвою «Пожили».

 

Потім я емігрувала до Німеччини з економічних та особистих міркувань, де змушена набагато більше працювати. За спеціальністю я редакторка. Знімаю рідше. І рідше можу дозволити собі стани насолоди.

 

Досвід еміграції

Еміграція подвоїла кризу, яку принесла війна в моє життя. Почалася депресія, захворіли батьки, порушилась економіка сім’ї. Моє «я» розшарувалось, я не впізнавала себе там, де була раніше. Відбулося зміщення всього в кожній сфері життя. Треба було перевинайти себе і спосіб бути, екстрено зміцнитись. А фотографування завжди було гарним приводом для пом’якшення знайомства із собою, містом, людьми. Це допомагає прокласти шлях до себе чи до іншої людини, створити позитивний спогад про ту чи іншу локацію в незнайомій країні.

 

Зробити із не свого простору свій. Особливо в моменти гострого відчуття, що все довкілля не має пам’яті про твоє існування, що воно не про тебе. Довгий час мені не було кого знімати, крім близьких подруг під час їхніх коротких візитів.

 

Коли життя та пам’ять про життя повсякденно руйнує війна, необхідність множити спогади про обличчя та миті поглиблюється. Зараз я багато фотографую сім’ю, роблю багато «фотографій на згадку». У майбутньому хотіла б освоїти документальну фотографію, а також вивчити повний цикл відтворення аналогової фотографії.

 

Фотографування як спосіб пізнавати та пам’ятати

Я постійно фотографую. Інших, себе, предмети, будинки. У якийсь момент я зрозуміла, що дуже боюсь не бути, що дуже наполегливо виявляю свою присутність. Боюсь забути чи загубити.

Мені подобається ділитися з іншими власним поглядом на чиюсь особистість, дарувати, створювати простори гри. У цьому є певне відчуття влади та насолоди.

 

Я б сказала, що фотографія — це мова, якою я спілкуюсь з іншими; «граматика зору», як писала Сьюзен Зонтаг. Фотографія допомагає мені впевнитися в існуванні себе та інших тут і зараз, підтвердити свій досвід існування. Це завжди є результатом спроби утримати чуттєвість, яка воліє вивітритися, розчинитися в часі. Спроби створити власний утопічний Лесбос і якнайдетальніше його запам’ятати.

 

Моя найближча співрозмовниця і критик Дана Кавеліна (Українська мисткиня, яка працює з текстом, живописом, графікою, відео та інсталяцією, створює анімаційні фільми. — Ред.), часто говорить, що знимки, які я створюю, мають чіткий часовий референт, й інколи їх неможливо відрізнити від часу, до якого вони апелюють, а інколи ігнорують. Зображення часто розповідають про час: час близькості, голублення, час блаженної ліні, який нічим не обмежений.

 

Коли я запрошую пофотографуватись, я пропоную зупинитись, створити спільний жіночий* простір насолоди всупереч буденному світу. Створити собі інше тіло, створити з нього образ. Побути в стані бездіяльності. Стати об’єктом любові.

 

Історія створення портретів та вибір моделей

Певно, усі мої фото — про кохання. Зазвичай я фотографую дуже близьких мені людей або тих, хто мені подобаються. Це важливий складник: акт фотографування одночасно є ритуалом зізнання в почуттях, освідченням у коханні збірному образу Коханої.

 

В особистому листі щодо моїх знимків Микита Кадан (Український митець, автор скульптур та інсталяцій, живописних та графічних робіт. — Ред.) відмітив, що в певному сенсі почуття до зображеної людини стає каналом до самої фотографії, наче інтимне повертає борг художньому. Зустрічаються любовна оптика фотографки й любовний погляд глядача фотографії — подвійна афектація, проте вони обидва спрямовані на людину на фотографії. Вони начебто йшли назустріч не одне одному, а тому, хто на фото, а їхня власна зустріч виявилася незапланованою і тому тривожною.

 

Зазвичай фотографування мимовільне, спонтанне. Я питаю: «хочеш зробити фотографію?», а потім: «хочеш роздягтися для цього?». І дію залежно від відповіді, пропонуючи надати агентності тим чи іншим предметам, одягу. Ця практика ніби завжди містить обіцянку, що, мабуть, викликає бажання — атрибут зваблення, але всі знають, що обіцянка не здійсниться, від цього фотографії завжди дещо сумні.

 

Дослідниця Жанна Долгова описує зваблення як «поживну допомогу іншій жінці», «жіночу піднесену еротичну секретну ставку», що допомагає «пробуджувати себе-іншу для самої себе». Тут згадую знимки Жермени Круль, особливо еротичну серію з лесбійським змістом «Подруги». Вони не адресовані третьому погляду, не запрошують приєднатись — моделі існують у часі та просторі студії, їх погляди адресовані один одному.

Якщо ми дуже близькі, я просто беру до рук камеру й роблю фото. Раніше я майже завжди режисувала кадри. Зараз надаю перевагу більш вернакулярній мові.

 

Коли я потребую конкретних моделей для конкретних фотографічних задач, я роблю оголошення в соціальних мережах і прошу про розголос. І зазвичай це заочно знайомі люди.

 

Звідки черпати натхнення

Мене надихають інші. І мені пощастило, бо мене люблять прекрасні жінки*.

Важливим простором, у якому я перебуваю і наснажуюсь, є для мене емоційний, інтелектуальний і творчий союз із Даною Кавеліною. Ми перебуваємо в безперервному діалозі, у якому народжуються здогадки, питання та резолюції щодо діяльності кожної з нас. Я майже завжди асистую її фільми, і в цьому просторі зростаю як художниця і продюсерка. Її портретів маю найбільше.

 

Тішусь, коли за допомогою фотографії вдається створити цілющий простір для інших. Коли люди рефлексують свій досвід після фотографування як терапевтичний. Думаю, що практики роздягання і знаходження оголеною перед оком-об’єктивом можуть мати дуже глибокі конотації, адже це пов’язано з власними взаєминами з тілом, його наявністю, динамікою, історією, дисфорією.

 

У 2020 році редакторка українського лесбійського самвидаву «Лезо» Катерина Семчук запропонувала проілюструвати фотографіями п’ятий номер випуску. Це була ультраделікатна і важлива практика комунікації. Деякі з тих, хто приходив, ніколи не мали досвіду позування оголеними, деякі мали травматичні психосексуальні досвіди в минулому. Майже з кожною ми говорили перед тим, як почати процес. Інколи жінки* та небінарні люди знайомилися між собою в процесі та обмінювалися телефонами.

Ця серія «Вальс напіврозпаду» візуально описує дисфорію, фрагментарність, втрату цілісності — тілесно та психічно. А також розпад, який відбувається з особистістю в моменти зустрічі з іншим, із сапфічної перспективи.

 

Роком пізніше нас із Даною запросили брати участь у полтавському проєкті «Сад після богів» — дводенній події, пов’язаній із садом на території нинішньої Полтавської гравіметричної обсерваторії. У 1907–1915 роках цей сад був простором для діяльності художньо-філософського товариства «Сад богів», до якого належало декілька художників: Іван Мясоєдов, Всеволод Максимович, Федір Кричевський, Соломон Розенбаум. Вони конструювали «живі картини» на античні мотиви, з яких історія майже стерла жіночі* імена. Нам запропонували перевідтворити їх з урахуванням нечоловічого погляду. Тоді ми вирішили, що «спробуємо видобути з історичної порожнечі образи, чиє свічення часто бувало втрачено під час складання карт зоряного неба». Постаті жінок*, чиї історії містили в собі емансипативний потенціал, були взяті з давньогрецької міфології.

Філомела — персонажка, яку зґвалтував чоловік рідної сестри Прокни, вирізавши їй язик, щоб вона не змогла про це розповісти. Аби уникнути переслідувань, вона перетворилася на птицю.

 

Клітемнестра стала дружиною царя Мікен Агамемнона після того, як той вбив її чоловіка та дитину. За час його відсутності, вона зрадила царя, а згодом вбила його разом із коханкою. Вона зображена зі змією, бо за однією з версій, перед власною смертю вона бачила сон, у якому змія кусала її за груди.

Образ Лісістрати взятий із комедії Арістофана й означає «переможниця військовиків». Твір розповідає про афінянок, які під час сицилійської експедиції відмовляють чоловікам у ласках, щоб змусити їх припинити війну.

Поппея була реальною жінкою, другою дружиною імператора Нерона та активно брала участь у прийнятті політичних рішень. Вона сприяла визволенню єврейських первосвящеників, ув’язнених прокуратором Юдеї, і домоглася від Нерона заборони на знесення стіни навколо єрусалимського храму.

Я запропонувала декільком жінкам узяти участь у фотосесії під назвою «Фотометричний парадокс», щоб створити альтернативні сузір’я за допомогою тіл. Ми приходили в сад рано-вранці впродовж трьох днів і під сторічними яблунями відтворювали образи Антігони, Клітемнестри, Лісістрати, Гермафродіта, Медеї та ще декількох емансипативних сюжетів. Потім Дана наклала на фотографії живопис. Коли я брала дозвіл на публікацію фото для цієї статті, одна із жінок, яка була учасницею фотосесії, написала, що фотографування стало поштовхом піти на терапію. Це для мене надцінно.

 

Квір-погляд на культуру та фотографію

Я думаю, квір-погляд у фотографії перевинаходить вертикаль і конфлікт суб’єктно-об’єктних взаємин: ми дані одне одному насамперед як об’єкти. У цій точці я знаходжу визволення.

 

Певно, найближче мені окреслення цього поняття квірності можна знайти в теорії кіберфемінізму, щодо зміщення кордонів змістів та чуттєвості, наскрізної деконструкції. У розмові з Даною я погоджуюсь із тим, що квірні перспективи — це усвідомлення множинності й невловимості суб’єкта, переплетення всього з усім, непристойна мутантність світу, яка перетинає залізні межі ідентичностей. Нероздільність живого й мертвого, виявленого й поглинутого, тваринного й людського, жіночого й рослинного й так далі.

 

У моєму випадку фотографування це дослідження власної сапфічності та дослідження тілесності через посередництво об’єктива. Фотоапарат — це дзеркало Венери, яким я копаюсь у собі. Та в інших.

 

Вплив приналежності до квір-спільноти на творчість

Здається, взаєминам між людьми із жіночою соціалізацією притаманна деяка гомоеротичність. Я часто про це думаю. Моя практика не існує поза стосунками з оточенням, вони і є моїм основним матеріалом для життя і для роботи.

Я б сказала квір-фотографці-початківиці: «Знайди власну точку напруги й точку насолоди. Довіряй обом».
 

 

 

Ця стаття була написана за підтримки Unit.